?

Log in

До відвідувачів.

Якщо у Вас, з якогось дива, виникло бажання звернутись до мене безпосередньо, прошу не офтопити, а залишати повідомлення під даною темою (повідомлення будуть приховуватись).

Joannis Maximowicz Dictionarium latino-slavonum

У 1724 році, перебуваючи на засланні у Москві, колишній генеральний писар Орлика Іван Максимович завершив кількарічну роботу над капітальним латинсько-словено-роським словником на майже 1,5 тисячі сторінок. Здавалось би, ця праця повинна була стати одним з настільних довідників для дослідників рубежу XVII- XVIII століть, як це відбулось з аналогічним словником Дюканжа у Франції і який насьогодні витримав десятки перевидань.
Але ж ні.
Перше факсимільне видання словника вийшло тільки 1991 року ...у Римі завдяки кропіткій роботі Олекси Горбача:

Dictionarium latino-slavonum = Leksikon latins'ko-slovjans'kij : 1718-1724 / Joannis Maximowicz ; facsimile Olexa Horbatsch curavit. -  Romae : Ukrainskij katolic'kij universitet = Universitas catholica Ucrainorum, 1991. - 2 sv. (1426 str.) ; 21 cm. - (Praci Greko-Katolic'kojBogoslovs'koj Akademii u L'vovi = Opera Graeco-Catholicae Academiae Theologicae Leopolitanae ; Vol. 81/1, 81/2)

Тепер це видання вже стало величезним раритетом...

Плагіат XVIII століття

1721 року у Франкфурті вийшла книжка Фрідріха-Крістіана Вебера, колишнього посла Ганновера і Великобританії при дворі Петра І,  під назвою "Das Veränderte Russland..." ("Змінена Росія..."), у додатках було розміщено кілька праць інших авторів про Китай і Сибір, в тому числі "Das Leben und die Gewohnheiten der ostiaken" ("Життя та звичаї остяків") за підписом Йогана-Бернгарда Мюллерна (Johann Bernhard Müllern), "шведського капітана драгунів в полоні", що свій рукопис "надіслав до Петербургу 12 грудня 1716 року":
Книга про Росію викликала велику зацікавленість і вже через рік її, разом із роботою Мюллерна, було перекладено аглійською, ще через кілька років - французською. Тільки протягом XVIII століття її було перевидано не менше восьми разів. Дослідження про народ осятків (ханти) ще й сьогодні широко відома серед етнографів та істориків Східного Сибіру як одне з найбільш давніх і достовірних свідчень.

Лише 1884 року було опубліковано оригінал рукопису, автором якого виявився Григорій Ілліч Новицький, колишній значний бунчуковий товариш Війська Запорізького і посол-резидент гетьмана Мазепи при коронному гетьмані А. Сенявському.
Читати далі...Collapse )

про важливість контексту

Прочитав вчора дві статті зовсім не пов'язні між собою, ні хронологічно, ні тематично, але вони прекрасно лягли такими собі пазлами в контекст українського руху кінця ХІХ - пер. пол.ХХ ст.

1) Перша стаття: Pierre VOILLERY. Un centre bulgare antirusse à Paris 1839-1846 (Болгарський антиросійський центр в Парижі у 1836-1846 рр.) // Cahiers du monde russe, vol.23-1, 1982. Втявляється, в часи Липневої монархії в Парижі сформувалась і активно діяла група болгарських інтелектуалів на чолі з Александром Екзархом і братами Вагорідами, які співпрацювали із польською еміграцією і знаходились під сильним впливом "Отеля Ламберт" і особисто Адама Чарторийського. Це коло болгарський емігрантів стало трошки пізніше основою болгарського національно-культурного відродження. В кінці 40-х років багато з тих болгарів повернулись додому, але контакти з "Отелем Ламберт" не припинили та  продовжили активно співпрацювати з "козакофілом" Михайлом Чайковським (Садик Пашею). Тут як би коло й замикається: з одного боку Чайковський - останній кошовий отаман султанської протекції, який по праву претендував на традиції Задунайської Січі та мазепинців на чолі з гетьманом Орликом, з іншого боку Адам Чарторийський - автор концепції Межимор'я, альтернативного російському слов'янофільства і фактичний засновник "Прометеївського руху", який вже за Пілсудського і Петлюри став офіційною ідеологією уряду УНР в екзилі. Той же  Олександр Шульгін, міністр закордонних справ того уряду та головний редактор "La Revue de Promethée" був почесним професором Софійського університету і мав особливо широкі контакти в болгарський колах.

2) Друга стаття дуже свіжа: Андрій ПОРТНОВ. Ленін і більшовизм в українській соціалістичній думці першої третини ХХ століття. В ній автор наводить не так багато нової інформації, але прекрасно систематизує стосунки українських лівих революціонерів з російськими марксистами напередодні та після 1917 року. Ще в другій половині XIX ст. революційний народницький рух був особливо активним в українських губерніях Російської Імперії, вже тоді Михайло Драгоманов зазначав, що традиційні помірковані "українофіли" регулярно втрачали активну молодь, яка вливалась в підпільну діяльність "Народної Волі", а пізніше есерів та есдеків. Пізніше це призвело до сильних протиріч у революційному середовищі стосовно створення окремої української партії. На цю тему є дуже відомою полеміка двох швейцарських емігрантів представниук УСДРП Льва Юркевича та РСДРП Володимира Леніна. І тут коло знову замкнулось: Юркевич був за походженням типовим представником поляків-хлопоманів, як приміром, і його однокласник по Першій Київській гімназії В'ячеслав Липинський. Вони навчались на кілька класів старше за двох інших однокласників тієї ж гімназії - "щирих козаків" Левка Чикаленка і Олександра Шульгіна, які в свою чергу, були на один рік старші за такого собі гімназиста ... Михайла Булгакова.

Казати, що поляки у ХІХст. не визнавали існування окремого українського народу є не зовсім вірним.
Визнавали. І навіть ставились із певною прихильністю, в надії на спільну боротьбу проти царської імперії,
але...

Уривок із замітки від 24 липня 1858 р. київського кореспондента газети "Wiadomosci Polskie", що виходила в Парижі з приводу україномовної "Граматики", виданої Пантелеймоном Кулішом 1857 року.
Не зважаючи на кілька антипольських пасажів Куліша, автор замітки поставився до "Граматики" досить прихильно, не сподобались йому лише територіальні претензії на Правобережжя і австрійську Галичину:


"...На закінчення скажу ще кілька слів п. Кулішу і його шановним співвітчизникам. Рівно як і він, ми прагнемо щоби народ малоруський дозрів "до тих великих зусиль Богом вказаних" про які мовиться у пісні. Але народи, мовить та сама ж пісня, мають свої одвічні кордони, які марно хотіти порушити. Історія зібрала народність руську на тому боці Дніпра, сьогодні її серцем є українські слободи. Україна переддніпрянська зброєю польською здобута і боронена, заселена тим самим людом який з лона свого видав шляхту, є, і дай Бог не перестане, бути польською провінцією. Скільки разів на неї будуть зазіхати малоруські патріоти, стільки разів замість братньої долоні, яка їх чекає з допомогою, знайдуть на одного більше неприятеля. "Сила злого вдвох на одного" говорить польське прислів'я".

Сходив минулої суботи на конференцію в бібліотеці ім. Симона Петлюри, присвяченій 85-річниці його загибелі.
Щоб там хто не казав, але для місцевої діаспори ця конференція є непересічною подією, яка відбувається далеко не кожного року:
 

Від самого початку мої враження від заходу були досить змішані...
Читати більшеCollapse )

У 2006 році в "Revue historique" вийшла дуже цікава стаття про те, як західноєвропейські уряди отримували інформацію про події Північної війни. Наскільки я знаю, ні в Україні, ні в Росії вона до сих пір не потрапляла у поле зору істориків. Пару років тому я зробив переклад тієї статті, але так і не вирішив що з ним робити. Тому викладаю її сюди, - може комусь станеться у нагоді. :)

На початку XVIII ст. уряд Людовіка XIV дуже уважно слідкував за розвитком бойових дій в Північній і Східній Європі, але чим далі на схід просувалась армія Карла ХІІ, тим складніше ставало отримувати інформацію. Яким чином французи спробували розв'язати цю проблему і що з того вийшло описується в даній статті. Робиться цікавий висновок про нерівномірне розповсюдження інформації на Європейському континенті в ту епоху.
 

 Схема поширення Європою новини про битву під Полтавою
влітку 1709 року.


----- Ізохронні лінії, позначають щотижневе поширення Європою новини з-під Полтави
.......  Шлях, яким надійшла новина з Полтави до Версаля і Лондона.


Читати більшеCollapse )